08:50, 05.08.2025 19 хв.
Україна була найбагатшою в Європі країною за покладами солі, але окупати захопили Соледар, де знаходилося найбільше соляне родовище та підприємство “Артемсіль”. Проте в нас є інші джерела, які допоможуть повернути хоча б власний внутрішній ринок.
Після втрати Соледару під тиском “східних варварів” питання забезпечення населення та промисловості сіллю залишається болючим і резонансним для України. Адже це стратегічний ресурс як для харчової, так і для хімічної промисловості.
Одразу після зупинки “Артемсолі” – найбільшого підприємства з видобутку і реалізації солі в Україні і одного з найбільших у Європі – на українському ринку утворилася криза. Кам’яна сіль зникла з полиць магазинів, імпортної морської солі в супермаркетах майже не лишилося, а та, що була, коштувала по 200-300 гривень за упаковку. Лише трохи згодом Україна змогла налагодити постачання з-за кордону й покрити внутрішній попит, і ажіотаж поступово вщух.
Україна має власні альтернативні джерела солі, проте жодне з них не могло в повній мірі компенсувати потужності “Артемсолі”. Тому імпорт залишався основним джерелом “білого золота” на ринку протягом усього періоду після 2022 року.
І, ось, тепер, у 2025 році, пішла негативна динаміка у закупівлях солі за кордоном. Невже дочекалися – власне солевидобування відновилося й замістило імпорт? Але фахівці кажуть, що не все так радісно.
УНІАН дослідив це питання і з’ясував, яку сіль українці їстимуть та розсипатимуть на тротуарах від ожеледиці у найближчому майбутньому – власну чи закордонну, і які ж регіони замінять Соледар, поки місто не повернеться в “українську родину” з окупації.
Те, що втрачено
Кухонна сіль або хлорид натрію – це буквально життєво необхідний елемент, без якого в організмі людини неможливий обмін нервовими імпульсами, здоровий водний баланс та робота інших вкрай важливих процесів. Хоч і кажуть, що сіль це “біла смерть”, але й без неї ніяк.
Для країни сіль не менш важлива, адже є критичним консервантом для харчової промисловості та основою для величезного переліку товарів хімічної промисловості. А ще нею посипають тротуари від ожеледиці.
Про історичну важливість солі для українців свідчить вже те, що навіть дорогих гостей ми зустрічаємо хлібом-сіллю, а нашу галактику ми звемо “Чумацький шлях” – чумаки возили саме сіль.
Перший промисловий видобуток солі на території сучасної України розпочався ще у Середні віки на Прикарпатті. Пізніше сіль почали виробляти на Закарпатті, а також у приморських регіонах – Криму, Херсонщині, Одещині. І її саме “виробляли”, а не “видобували”, адже джерелом була не кам’яна порода, а солона вода (морська чи зі свердловини), яку випарювали й отримували сіль. Цей процес досить дорогий та довгий, тому його складно було масштабувати.
Але коли під землею Донбасу у районі сучасних Соледару та Слов’янська знайшли колосальні поклади кам’яної солі, яку можна дешево видобувати у шахтах або просто екскаваторами на поверхні, інші виробництва майже втратили актуальність. Бо за собівартістю (та й часто за якістю – на інших родовищах переважно технічна сіль) кам’яна сіль від “Артемсолі” не мала конкурентів.
І так сталося, що, хоч і з різних причин, але зараз країна опинилася майже без власної солі як на Сході, так і на Заході. Формально маючи поклади у 16 мільярдів тонн солі, ми вимушені її імпортувати з-за кордону.
Так, на Закарпатті солерудник у Солотвино ще 20 років тому затопило. Експертизи визнали недоцільним відновлення там виробництва. А сусідні родовища у селі Теребля, що належать компанії “Катіон Інвест”, зупинили видобуток вже цього року через корпоративний конфлікт власників. Саме Тереблянське родовище, про яке писав УНІАН минулого року, вважалося найбільш перспективним з точки зору масштабів. Навіть попри те, що там видобувають переважно технічну, а не харчову сіль.
Ще є родовища на Прикарпатті – у Львівській та Івано-Франківській областях, які, через пасивність закарпатців, охоче заберуть собі лідерство і прибутки найбільшого національного виробника солі.
Власне, саме державна “Дрогобицька солеварня” зараз є, фактично, останнім діючим підприємством галузі. Вона є найстарішим підприємством не лише у галузі, але взагалі в Україні – першим писемним згадкам про нього більше 600 років.
Але це той випадок, коли давні традиції не завжди на користь. Адже складність та застарілість технології не дають значно наростити виробництво. А потреби зараз вже не ті що були у 1300-х роках…
Такої думки й директор солеварні Олег Петренко, який у коментарі УНІАН звернув увагу на необхідність модернізації підприємства. Без чого виробництво не буде збільшуватися і продовжить продаватися лише в сусідніх регіонах.
“Беручи до уваги певні геологічні обмеження та застарілість виробничих потужностей ДП “Солевиварювальний Дрогобицький завод”, який безперервно діє з 1390 року, продукція підприємства складає менше 0,5 відсотка ринку харчової солі, який за приблизними даними на 2023 рік становить близько 250 тисяч тонн на рік, – каже директор державного підприємства у коментарі УНІАН. – Хотілось би зазначити, що дрогобицька сіль більш відома та реалізувалась до лютого 2022 року саме на територіях Львівської, Закарпатської та Івано-Франківських областей”.
Адміністрація підприємства й хотіла б збільшити обсяги виробництва кухонної солі, але це вимагає значних капітальних інвестицій у придбання “відповідного дороговартісного обладнання” та розробки нових технологічних процесів. Але статус державного підприємства, зі слів пана Петренко, не дозволяє залучати інвестиції.
“На жаль, з урахуванням наявних обмежень (єдиний майновий комплекс підприємства є державною власністю), адміністрація не в змозі залучати інвестиції для вирішення питання по збільшенню обсягів виробництва, а обігових коштів підприємства недостатньо для фінансування таких заходів”, – констатує він.
Раніше повідомлялося, що підприємство вже подвоїло виробництво. Втім, навіть після цього обсяг продукції збільшився всього до “майже” 500 тонн на рік. На тлі 1,9 мільйона тонн, які відвантажила “Артемсіль” 2021 року, це вкрай мало для України.
Саме тому головним джерелом солі в Україні після 2022 року був імпорт. Втім, за словами Ксенії Оринчак, виконавчого директора Національної асоціації добувної промисловості України (НАДПУ), рано панікувати – адже інші джерела на Закарпатті та Прикарпатті є головною надією українців на власну сіль. І найближчими роками вони себе проявлять.
“Долинське та Тереблянське родовища – це два “флагманські” проєкти, які формують новий ландшафт соляної галузі України. Вони дуже різні, але обидва надзвичайно важливі”, – каже вона у коментарі УНІАН.
Прикарпаття vsЗакарпаття
Саме Тереблянське та Долинське родовища очільниця НАДПУ Ксенія Оринчак називає найбільш перспективними, з огляду на поклади, якість солі та собівартість видобутку.
“Тереблянське родовище – це, без перебільшення, наш найважливіший стратегічний актив у новій соляній галузі. Його потенціал величезний. Це родовище світового класу з підтвердженими запасами 15,5 мільйона тонн. І, що дуже важливо, сіль залягає на відносно невеликій глибині (від 30-50 метрів), що значно спрощує та здешевлює видобуток, – пояснює вона. – Проєктні плани дуже амбітні. Передбачається поетапний запуск. Спочатку — виробництво технічної солі в обсягах до 300 000 – 450 000 тонн на рік, що може повністю закрити потреби країни для утримання доріг. А на другій черзі — налагодження випуску високоякісної харчової солі сорту “Екстра””.
Але ключова “вада” цього вкрай перспективного родовища – не собівартість чи технологія (все обладнання нове), а те, що інвестори просто пересварилися. “Де два українця – там три гетьмани”, – якщо дуже постаратися, то навіть без війни, у тилу, можна отримати поразку.
“Головна трагедія цього проєкту – в тому, що, попри колосальний потенціал, з початку 2025 року будь-яка видобувна діяльність там повністю зупинена. І причиною цього стали не геологічні труднощі чи військові дії, а гострий корпоративний конфлікт між співвласниками. Цей параліч роботи є єдиною і головною перешкодою на шляху до швидкого заміщення імпорту технічної солі”, – розводить руками пані Оринчак.
Тому зараз найбільша увага фахівців прикута до родовища біля міста Долина на Франківщині.
“Долинське родовище – це інша, але не менш цікава історія. Це відродження історичної спадщини за допомогою сучасних технологій. Його спеціалізація — виробництво солі преміум-класу. На відміну від шахтного методу, тут планується будівництво сучасного солевиварювального заводу, – продовжує експертка. – Технологія виварювання розсолу дозволяє отримувати сіль дуже високого ступеня чистоти, яку можна використовувати не лише в харчовій промисловості, а й у фармацевтиці. Водночас треба розуміти, що цей метод значно дорожчий та більш енергоємний”.
З її слів, наразі цей проєкт перебуває на початковій стадії і жодних офіційних даних щодо планових обсягів чи термінів запуску немає.
“Тому Долинське родовище — це наш важливий, але поки що віддалений у часі елемент національної соляної стратегії”, – підсумовує Ксенія Оринчак.
Голова Долинської територіальної громади Івано-Франківщини Іван Дирів розповідає УНІАН більше і про традиції, і про стан справ на підприємстві. Він каже, що сіль тут видобували з тринадцятого сторіччя, аж доки видобуток не занепав – ще у роки перед “повномашстабкою”.
“У Долині видобували сіль дуже давно способом випарювання. Так як у Дрогобичі. Сіль знаходиться у розчині – соляна ропа – і, відповідно, колись її видобували, наливаючи з колодязів у чани та підкидаючи під них дрова. Вода випаровувалася, а сіль залишалася. Тепер є і сучасніші методи, – каже він. – Поклади солі тут йдуть пластами, як такий “торт” або “пиріг”. Коли йде дощик, ці пласти просочуються, що утворює розчин, насичений сіллю. Внизу тече підземна річка. Сама сіль у вигляді ропи видобувається зі свердловини. Я не геолог, тому мені важко сказати, на скільки джерела стане. Але у Дрогобичі і в інших місцях воно видобувається сотні років. І я так собі думаю, що цих покладів теж ще буде на багато років”.
Пан Дирів додає, що “раз інвестор взявся за це діло і заплатив за спецдозвіл 8,5 мільйона”, то “він щось собі розраховує”. Інвестор – компанія “Планета Комфорт”. За словами посадовця, сам цей інвестор з Харкова, але живе в Стрию, бо його дружина з цих країв.
“Компанію зареєстрували в нас у Долині. Це було однією з умов, що податок будуть платити тут. Але обладнання буде з Європи – з Німеччини сюди планує його інвестор затягнути. Бо ті методи, якими раніше видобували тут, вже морально застарілі. Хоча частину традицій він збереже, – продовжує він. – Сіль у Долині харчова, по якості дуже гарна, дуже чиста. Той інвестор, який купив спецдозвіл на користування надрами, проводив дослідження і ділився зі мною результатами. Єдине що – собівартість буде дорожча, ніж коли екскаватором з кар’єру видобувати, як у Соледарі”.
На велику собівартість виробництва скаржиться УНІАН й директор Дрогобицького солевиварювального заводу Олег Петренко, через що дрогобицька сіль не могла конкурувати з продукцією з Соледару. Але у Долині начебто знайшли рішення для цієї проблеми. Зі слів Івана Диріва, ситуацію їм полегшує те, що там же, у Долині, є власні нафтові та газові родовища, залишки виробництва з яких зараз просто спалюють.
“У Долині в нас є газова генерація, побічним продуктом якої є тепло. Я зконтактував ці два бізнеси. Можливо вони й домовляться використовувати надлишкове тепло, яке практично дармове. Чому ж це тепло не використовувати для цілей випарювання солі? Є способи, щоб виробництво солі в Долині було не дуже дорожче (за конкурентів, – УНІАН), – каже він, але визнає, що видобутку поки що немає. – Тільки інвестор купив спецдозвіл на користування надрами, подав до Держгеонадр план освоєння родовища, зробив звіт оцінки впливу на довкілля і зараз буде проходити його громадське обговорення. Тільки після цього можна буде запустити видобуток. Заявлено, що обсяг виробництва солі планується на рівні 15 тисяч тонн на рік”.
А громада “за” чи “проти”? Бо це, звісно, погіршить екологію.
“Думаю що “за”. Принаймні я “за”, і багато людей, яких я питав, також “за”. Це робочі місця, це плата за землю і за надра, частина яких “розчіплюється” і на місцевий бюджет. Це також відродження традицій, культури. Не думаю, що всі 100% мешканців “за”, але переважна більшість точно підтримає”, – сподівається пан Дирів.
Як бачимо, робота кипить. Але їмо ми все одно поки що переважно сіль з Туреччини, Румунії та Єгипту, які є найбільшими імпортерами для України.
Імпорт обвалився, але виробництво не зросло
Але якщо своєї солі в нас набагато більше не стало, то чому тоді падає імпорт? Причому падає радикально – на 45,88% за рік. У номінальному вираженні це 211 692 тисяч тонн у період січня-червня цього року. Причому 49% всіх імпортних поставок – Туреччина. Що ж сталося?
Економічний експерт Олег Пендзин у коментарі УНІАН зауважує, що дані з січня по червень не є показовими, адже піки споживання зазвичай припадають на літні місяці (після отримання врожаю), а отже – на друге півріччя.
“Я думаю, що коли ми будемо дивитися на другий або третій квартал, то побачимо, наскільки там підскочить загальний імпорт солі. Сіль – це продовольчий продукт, він використовується для закруток, тому пік споживання припадає саме на літні місяці”, – вважає він.
Ксенія Оринчак, виконавчий директор Національної асоціації добувної промисловості України, додає, що важливим фактором також є зменшення споживання та, відповідно, попиту серед українців й вітчизняних підприємств.
“На перший погляд, новина про те, що Україна скоротила імпорт солі майже на 46%, звучить як велика перемога. Це, безумовно, позитивний сигнал, але ми мусимо дивитися в корінь проблеми. І, на жаль, ця цифра створює дещо оманливе враження про швидке відновлення нашої соляної галузі, – пояснює вона. – Падіння імпорту пов’язане не стільки зі зростанням власного видобутку, скільки з іншими, менш оптимістичними факторами. По-перше, це загальне скорочення споживання в країні. По-друге, критично важливим є фактор сезонності”.
Експертка наполягає, що “ми повинні чесно визнати”, що через тимчасову окупацію територій та вимушену міграцію мільйонів українців за кордон, кількість кінцевих споживачів харчової солі об’єктивно зменшилася.
“Крім того, багато промислових гігантів, які були великими споживачами технічної солі — я маю на увазі хімічну, металургійну, скляну промисловість — або сповільнили роботу, або зупинилися через війну”, – каже вона.
Також вона погоджується, що статистика за перше півріччя дійсно охоплює період відносно низького попиту.
“Цілком імовірно, що у другому півріччі ми побачимо значне зростання імпорту. Справжнім тестом для ринку стануть дані за повний 2025 рік, – продовжує експертка. – Якщо говорити про внутрішній видобуток, то його внесок у цю статистику поки що, на жаль, є “краплею в морі”. Сумарний обсяг нового видобутку – менше 10 000 тонн. Він ніяк не може пояснити скорочення імпорту на майже 180 000 тонн за пів року. Тож, відповідаючи на ваше головне питання: “Чи може Україна забезпечити себе сіллю і відмовитися від імпорту?”, – у короткостроковій перспективі у 1-2 роки відповідь однозначна: ні, повне самозабезпечення є недосяжним”.
І причина, на її думку, одна — зупинка роботи на Тереблянському родовищі. Без нього ми не маємо внутрішніх джерел для покриття величезної потреби в технічній солі для утримання доріг взимку.
“А, отже, ми залишатимемося залежними від імпорту з Єгипту, Туреччини та Румунії. Але у середньостроковій перспективі на 3-5 років — відповідь буде: “Так, абсолютно реально”. Але ця можливість, наче на терезах, повністю залежить від виконання однієї ключової умови: розв’язання корпоративного конфлікту та відновлення повноцінної роботи на Тереблянському родовищі. Якщо цей проєкт запрацює на повну потужність, ми зможемо не лише повністю забезпечити себе технічною сіллю, а й значною мірою покрити потреби в харчовій”, – завершує думку пані Оринчак.
“Напівзрада”
Проблема галузі – не лише у тому, що підприємці, перед якими відкрилися шалені перспективи заробітку, не можуть дійти згоди. Вона є проєкцією як складнощів видобувної галузі загалом на тлі війни (через що й з “рідкоземом” в нас поки що справи кепські, попри угоду зі США), так і пасивності держави у вирішенні цих питань.
Навіть представники місцевої влади це визнають. Принаймні, очільник Долинської громади Іван Дирів каже, що громада сама просила передати їм з Фонду держмайна Долинський солевиварювальний завод, який став символом бездіяльності держави у питанні забезпечення країни сіллю.
“З боку держави, на жаль, погана ситуація (з підтримкою інвесторів у родовища, – УНІАН). Колишній Долинський солевиварювальний завод, наприклад, перебуває у державній власності, й ним розпоряджається Фонд державного майна України. Він у жахливому стані. Більша частина будівель розвалюється. Хтось там розтягує то потім. На жаль, держава другий десяток років не приділяє цьому підприємству ніякої уваги, – жаліється представник громади. – Ми, громада, просили і просимо від держави продати це. Бо не можна ж так”.
Втім, ситуація все ж покращується – дефіцит солі та резонанс довкола питання змушують до цього.
“Там треба і документацію відновлювати (по солекомбінату, – УНІАН). Це дуже клопітка робота, на яку держава зараз об’єктивно не має часу. А раніше їй було не цікаво. Тому воно й занепало. Але зараз, зі слів інвестора, Фонд держмайна вже вийшов на нього і пропонує придбати залишки цього солекомбінату. Можливо це буде йому цікаво, бо під ним є земельна ділянка, – продовжує пан Дирів. – Ми в себе, як громада, постійно приймаємо програми (підтримки, – УНІАН). Оскільки інвестор прийшов і заплатив гроші, то, очевидно, ті інструменти підтримки, які пропонує громада, є цікавими для нього. А про державу, на жаль, сказати такого не можу”.
Іван Дирів “сподівається і впевнений” що видобуток “білого золота” у його регіоні відновиться.
“Частину культури видобутку солі ми збережемо. Так з інвестором домовлялися, що окрім високотехнологічного виробництва з Німеччини, ми збережемо й традиційні – як демонстраційну модель. Топки солі, сувенірчики і подібне. Щоб показувати людям нашу історію і нашу культуру”, – резюмує він.
Попри те, що видобутку поки немає, у Долині вже готуються святкувати те, що вони стануть лідерами солеваріння в Україні, поки конкуренти самі віддають їм це лідерство.
…Україна, яка традиційно була експортером солі, зараз опинилася у досить складній ситуації через військову агресію. Втратили ми те, що було, через ворога. Але те, що ми не можемо побудувати щось нове у глибокому тилу – це вже наша власна провина: бізнесу, держави та громадськості, яка не “смикає” постійно всіх, від кого це питання залежить.
Втім, зупинимося на оптимізмі пана Диріва, який вже готує соляні сувеніри для туристів зі справжньої української солі “нового покоління”. Безумовно, місцева влада на Закарпатті минулого року так само випромінювала оптимізм, хоча справа далі не пішла через сварку інвесторів.
Але та ситуація повинна стати уроком для всіх сторін, а тому є певні сподівання, що Долина все ж “вистрілить” сіллю вже до кінця цього року. Дрогобич міг би теж побачити “соляний ренесанс” – на все воля держави, яка формує сприятливі умови.