16 лютого 2026 року Україна втратила Семена Глузмана — психіатра, правозахисника, дисидента і колишнього радянського політв’язня, повідомляє jerelo.com.ua з посиланням на radiosvoboda.org. Він помер у 79 років близько 12:00 за київським часом, а офіційну причину смерті не оприлюднили.
Прощання з людиною, яка не відступала до кінця
За словами друзів і колег, смерть стала раптовою й могла бути пов’язана з віковими змінами та накопиченими проблемами зі здоров’ям. Ті, хто спілкувався з ним останнім часом, говорять: Глузман до останнього тримав ясний розум, не втрачав оптимізму й умів дивитися на речі з іронією. Саме ця внутрішня стійкість часто вражала навіть людей, які бачили його щодня. Для багатьох він був не лише фахівцем, а моральним орієнтиром.
Київське дитинство і вибір психіатрії
Семен Глузман народився 10 вересня 1946 року в Києві в родині лікарів. Батько Фішель і мати працювали в медицині, тож професійний шлях сина формувався в атмосфері відповідальності за людське життя. З дитинства він тягнувся до науки, багато читав і цікавився психологією та поведінкою людей. Київський медичний інститут Глузман закінчив у 1969 році й свідомо обрав психіатрію, називаючи її однією з найскладніших і водночас найлюдяніших галузей медицини.
Перші роки практики і зіткнення з радянською системою
Після випуску Семен Глузман працював психіатром у звичайних медичних закладах. Він швидко здобув репутацію фахівця, який не ховається за формальністю і справді чує пацієнта, а не «ставить галочку» в паперах. Та у 1971 році його життя різко змінилося: йому запропонували провести судово-психіатричну експертизу генерала Петра Григоренка. Влада намагалася оголосити відомого дисидента психічно хворим, щоб ізолювати його в психіатричній лікарні.
Експертиза Григоренка і виклик каральній психіатрії
Глузман провів незалежну заочну експертизу й дійшов висновку, що Петро Григоренко психічно здоровий. Для радянської каральної психіатрії це прозвучало як ляпас, адже система десятиліттями використовувала діагнози як інструмент репресій проти «незручних». Документ розійшовся самвидавом, потрапив за кордон і спричинив міжнародний скандал. Уже в 1972 році Семена Глузмана заарештували та висунули обвинувачення в антирадянській агітації й поширенні «наклепницьких матеріалів».
Суд 1972 року і табори суворого режиму
Суд відбувся в 1972 році, і вирок був максимально жорстким: сім років таборів суворого режиму та три роки заслання. Його «підвели» під статтю 62 Кримінального кодексу УРСР — антирадянська агітація та пропаганда. На процесі Глузман провини не визнав, від каяття відмовився і прямо сказав, що захищає честь своєї професії. Покарання він відбував у мордовських таборах: там працював лікарем, допомагав іншим в’язням, писав вірші й робив наукові нотатки.
Дисидентське коло і заслання в Магадан
У таборах Семен Глузман зустрів багатьох дисидентів, зокрема Василя Стуса та Івана Світличного. Пізніше він говорив, що саме там особливо гостро відчув, наскільки далеко може сягати людська гідність і сила духу. Після звільнення в 1982 році його відправили на заслання до Магаданської області, де він продовжив працювати лікарем. До Києва він повернувся лише в 1987 році — вже в період перебудови.
Повернення до Києва і боротьба за реформу психіатрії в Україні
Після повернення Глузман відновив медичну практику й активно включився в правозахисну роботу. Він став одним з ініціаторів створення Асоціації психіатрів України та багато років очолював її як президент. Своїм ключовим завданням він бачив реформу психіатричної допомоги: відмову від репресивних практик, захист прав пацієнтів і впровадження сучасних методів лікування. Він не раз підкреслював, що за роки незалежності реформа психіатрії в Україні так і не була доведена до кінця.
Міжнародне визнання і робота з правами людини
Семен Глузман працював виконавчим директором Українсько-Американського бюро захисту прав людини та очолював Міжнародний медичний реабілітаційний центр для жертв війни й тоталітарних режимів. Він був почесним членом Американської психіатричної асоціації, входив до Королівського коледжу психіатрів Великобританії, а також був членом Канадської та Німецької психіатричних асоціацій. Окрема сторінка — участь у контрольному комітеті Всесвітньої психіатричної асоціації, який займався питаннями зловживань психіатрією. Для нього це було продовженням тієї самої принциповості: медицина не має права ставати зброєю.
Книги, статті та голос, який не мовчав
Глузман писав статті й книги, виступав на конференціях і наполегливо повертав суспільству тему етики в медицині. Серед його робіт — спогади про табори, аналіз феномену каральної психіатрії та тексти про права людини в системі охорони здоров’я. Він виступав проти будь-яких форм насильства над психікою — і коли це робила радянська держава, і коли подібні ризики з’являлися в нові часи. Його позиція завжди мала просту логіку: пацієнт — не об’єкт, а людина з правами.
Родина, характер і іронія як спосіб вижити
Про особисте життя Семен Глузман говорив небагато, але близькі знали його як турботливого чоловіка, батька й друга. У нього були дружина, діти та онуки, які підтримували його протягом усього життя. Він любив класику, музику і розмови з молоддю — йому було важливо, щоб нові покоління не успадкували страх, який колись насаджувала система. Друзі часто згадують його гумор: він умів жартувати і з себе, і з абсурду реальності, й саме це допомагало вистояти в таборах і не зламатися.
Чому постать Глузмана має вагу і сьогодні
Семен Глузман залишив по собі спадщину, яку важко виміряти лише регаліями. Він став символом опору каральній психіатрії та одним з перших, хто відкрито заявив: використання медицини для репресій — злочин проти людини. Його висновок у справі Петра Григоренка змінив ставлення світової спільноти до радянської психіатрії й зрештою привів до виключення СРСР з Всесвітньої психіатричної асоціації в 1983 році. Після смерті 16 лютого 2026 року колеги, друзі й учні написали тисячі слів подяки, називаючи його голосом совісті, гідності та здорового скепсису.
Ідеї, що залишаються після людини
Глузман пішов із життя, але його принципи нікуди не зникли. Вони продовжують звучати в розмовах про реформу психіатрії в Україні, про права пацієнтів і про межу, за яку медицина не має переступати. Для тих, хто знав його особисто, він назавжди залишиться прикладом того, як одна людина може протистояти системі — без пафосу, але з правдою і мужністю. І саме цим він запам’ятається найміцніше.
А ще читайте матеріал про те, як Джонні Вейр підтримав Україну на Олімпіаді-2026 і як пост із “Ой на горі” розлетівся мережею.